Анатолий Ворфлик… С таким мелодичным поэтичным именем невозможно было не стать поэтом. Лирическое детство среди таинственной природы родного края способствовало развитию его поэтического таланта и сегодня Анатолий Васильевич – известный на Днепропетровщине поэт, литератор, журналист, его стихотворения изучают в желтоводских школах и знают далеко за пределами области. Но все это – благодаря его бесконечной любви к Украине, о которой поэт рассказал нам в самоинтервью.
- Анатолий Ворфлик
Перво-наперво мы спросили у Анатолия Ворфлика, интересовался ли он происхождением своей фамилии, и получили положительный ответ, оказывается, она имеет немецкие корни – «вюрфель» и означает кидок, бросок, элемент игры в кости. У мамы Анатолия Васильевича была фамилия Панченко, что означает «большие знания, мудрость». Видимо, даже фамилия повлияла на становление личности поэта и определила его жизненный путь. Недавно мир увидела новая книга поэта – сборник стихотворений «Чорнокрилий час», где любовь к Украине читается в каждой строке, где глубокая жизненная мудрость гармонично сочетается с детскими образами и мечтами. Вот уже много лет Анатолий Васильевич трудится над составлением своеобразного словаря украинского языка, куда записывает оригинальные фразеологизмы, диалектизмы, неологизмы, собирает все услышанное на протяжении жизни. Интересно, что в создании словаря поэту помогали мамины письма, откуда он выписывал интересные слова, и даже рассказы соседей.С самого детства Анатолий Ворфлик разговаривает и пишет на украинском языке, поэтому самоинтервью мы приводим на языке оригинала.
— Чому я пишу лише українською мовою? Це принципове життєве питання. Я народився у селі Іванівка Кіровоградської області, де російська мова не вживалася, і я завжди відчував національний дискомфорт, говорячи російською. Думав, чому усі живуть, як люди, мають рідну мову, на ній і розмовляють, чому ми позбавлені цього? Коли я вступав до вузу у Білорусії, мені навіть дозволили складати іспити українською мовою. Але на той час я ще писав вірші російською. Згодом зустрівся з одним поетом, який мені порадив визначитися із мовою. „Українська – твоя природна мова, російська – штучна, визначайся!”, – сказав він. І я повністю відійшов від російської мови.
— Звідки ідуть витоки моєї поезії? На чому „стоять” мої вірші?
Почав писати я дуже рано, у п’ять років. Мама хотіла, щоб я рано цьому навчився. І зошиток мій, який потім, на жаль, загубився, увесь був списаний, бо писав про все – про те, як поверталися додому молоді фронтовики, про червону школу, що лякала мене в дитинстві, про надзвичайну природу: ставок в огороді, високі пагорби, річку Березівку, журавлів, ліс. Ось на чому стоять мої вірші, ось ті образи, що пройшли крізь усю мою поезію. Писав я так до четвертого класу, а тоді замислився, можливо, це несерйозне заняття, і трохи закинув це діло, але повернувся до поезії у восьмому класі. Ось тоді вже почало добре віршуватись…
— Чому я віддав перевагу: літературній діяльності чи журналістиці?
Після закінчення школи я одразу думав вступати на факультет журналістики, бо вже писав до районної газети, але конкурс був завеликий, і я передумав – пішов на філологію. Згодом зрозумів, що й журналістика мені близька, і пішло безкінечне друкування – писав до „Кіровоградської правди” та „Молодого комунара”. Вже у Жовтих Водах працював у ”Жовтоводських вістях” та „Трудовій славі”, але чомусь вважаю, що великий журналіст з мене не вийшов, хоча багато сил віддав роботі у газеті. Отож не шкодую, що віддав перевагу літературі, бо все-таки я професійний літератор.
— Які українські поети були найулюбленішими? Чому сучасна українська поезія не така популярна, як поезія минулих років?
Я зростав на поезії Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, любив заборонених Василя Стуса та Богдана-Ігоря Антонича. Дуже мені хотілося в цьому житті встигнути поспілкуватися з Іваном Драчем, почути його думки, і минулого року він таки приїхав до Жовтих Вод. Колись я писав курсову роботу за його поезією і тоді відсилав її поетові поштою. Під час його візиту до нашого міста я спитав, чи отримував він мою роботу, і Іван Федорович відповів, що отримував і пам’ятає мене. Поезія цих митців звісно що впливала на мене, шістдесятництво пройшло крізь нас, але я завжди намагався відходити від схожості з кимось, тому ніколи нікого не наслідував.
Сучасна ж українська поезія досить потужна, найсильніша в світі, але ми маємо проблеми із читанням. Молодь вважає, що українська мова огидна, і це масове явище. Я пережив це, коли учителював, це не нова проблема. Немає виходу українського слова на люди, усе зрусифіковане, бо нашу ідеологію ми віддали у чужі руки. А це наші люди, наше небо, наші слова, наша Україна. Усі мої вірші про Україну, якщо у них навіть слова такого нема.
О значении и значимости труда всей жизни Анатолия Ворфлика хочется сказать словами его же стихотворения:
«Не все ще гарно, є ще люди злі.
Ще треба довго чистити планету.
Та й добре, що живуть іще поети
На цій каштановій землі”…
Анна Смольская,
ИА «Имеется мнение»
