5 квітня відбулася дев'ята щорічна церемонія нагородження лауреатів загальнонаціональної премії «Гордість країни 2011 року». Серед нагороджених — мешканка нашого міста, відома бігунка Владилена Кокіна. Ми не могли обійти стороною таку подію: гордість країни – це, в першу чергу, гордість нашого міста. 10 квітня у редакції газети «ЖВ» відбулася прес-конференція з міськими ЗМІ, під час якої ми і поспілкувалися з нашою знаменитістю.
— Владилено Яківно, ми від імені усіх жовтоводців, які переживали і голосували за Вас на сайті проекту, вітаємо із нагородою! Безумовно, пишаємося Вами. Нам відомо, що вперше Ви стали на бігову доріжку у 58 років. У 72 роки Ви побили рекорд України серед жінок-ветеранів. За Вашими плечима понад 300 легкоатлетичних пробігів. Восени минулого року все місто вітало Вас із 85-річчям. Міський голова Анатолій Кузьменко вручив Вам відзнаку громади міста «Світоч Жовтих Вод». Торік Ви стали абсолютною чемпіонкою України. І ось тепер Ви отримали відзнаку на рівні всієї держави – стали лауреатом загальнонаціональної премії «Гордість країни»! Скажіть, що значать для Вас всі ці відзнаки і нагороди? Чи сподівалися Ви на таке визнання від своїх співвітчизників?
— Для мене має велике значення нагорода «Світоч Жовтих Вод». Я довго не могла перекласти це російською, шукала у словниках, запитувала у знайомих. Нарешті мені сказали, що «світоч» — це «светило». Мені було дуже приємно, що я не просто живу у цьому місті, а й є його світочем. Мені дали цю нагороду за те, що я бігаю. А бігаю, насправді, я для себе. Мій біг – оздоровчий. Я не намагаюся бити рекорди — бігаю заради здоров’я. І ось таким своїм прикладом, беручи участь у пробігах, пропагую здоровий спосіб життя. Зазвичай учасники пробігів бігають у різних містах по центральних вулицях у вихідні дні. І от коли люди бачать, як біжить сива бабуся – «божий одуванчик», а надворі — спека, а вона таки біжить і ще й посміхається, то, певно, хтось із них переконується у тому, що фізкультура корисна для здоров’я. Мені дуже приємно, що наше місто визнало мене «Світочем Жовтих Вод». А те, що я стала лауреатом премії «Гордість країни», для мене взагалі було несподіванкою.
— Як саме Ви стали учасницею в номінації на премію «Гордість країни»? Ким була запропонована Ваша кандидатура?
— Це сталося випадково. Справа у тому, що минулого року я відзначала 85-річний ювілей. Я запланувала сама собі цього року встановити рекорд із виходів на страт. Якщо у попередні роки впродовж року я брала участь у пробігах 20-25 разів, то тепер планувала принаймні 35. Мені далося це важко, бо останнім часом почали закриватися клуби любителів бігу, тож і змагань стало менше. Та врешті-решт я досягла свого. Останній, 35-й пробіг, був у м.Южноукраїнську. Так от, коли я бігла марафон у Білій Церкві, познайомилася із київською журналісткою з газети «Факти», яка теж брала участь у змаганнях. Вона звернула на мене увагу, а потім написала інтерв’ю зі мною у «Фактах». Після були статті у міських газетах. Ця інформація потрапила в Інтернет. І тут почалося! Мені телефонували із різноманітних газет: зі Львову, Києва, Дніпропетровську. А оскільки премія була організована фондом Віктора Пінчука, газетою «Факти» і телеканалом «Новий», вони вирішили внести мою кандидатуру на нагородження. Я про це дізналася, коли мені зателефонували з телеканалу «Новий» і попросили дозволу на зйомку. Хоча перед цим три телеканали одночасно брали у мене інтерв’ю, яке потім транслювалося по шести каналах. Але вони наполягали, приїхали брати інтерв’ю і привезли лист, у якому повідомлялося про те, що я увійшла в номінацію «Рекорд року» загальнонаціональної премії «Гордість країни».
— Розкажіть, будь ласка, про свою участь в церемонії нагородження.
— Ви знаєте, це було незабутньо! Не знаю, скільки мені ще залишилося жити, але я буду пам’ятати це до останнього дня свого життя. Особливо були задоволені мої онуки. Кожному лауреату та особам, які його супроводжували, були заздалегідь придбані квитки. Розмістили нас усіх у готелі «Україна», було організовано харчування в ресторані. Сама церемонія проходила в театрі опери та балету. Ну, по-перше, нас всіх гарно одягли. Я думала, що вийду у своєму спортивному костюмчику та кросівках (посміхається, — від авт.). Та де там — нас одягнули, зробили зачіски, макіяж! Якщо ви подивитесь церемонію, мабуть, не впізнаєте мене. Я там буду красивою молодою жінкою! Всі на мене дивилися і запитували, як я так зуміла зберегтися? Ну що я їм скажу (сміється, — від авт.)? Під час церемонії спочатку показували невеличкий відео-ролик про лауреата премії, а потім викликали його на сцену для нагородження. Мені премію вручав голова держадміністрації Києва Олександр Попов, а квіти – олімпійська чемпіонка Яна Клочкова. Після цього я вирішила подякувати, підійшла до мікрофону і кажу: «Дякую організаторам… пробігу!», — тут ведучий одразу пожартував: «Цікаво! Так нас ще ніхто не називав!» Я не могла згадати потрібного слова, але продовжила: «…За ту високу оцінку, яку ви надали моїм скромним досягненням. А цю премію я вважаю авансом, щоб я ще багато-багато років займалася бігом і свій сторічний ювілей зустріла на біговій доріжці. А всім українцям бажаю займатися фізичною культурою і наслідувати мій приклад». Окрім того, Попов запросив мене на матч Євро-2012. Я вважаю, що це також дорогий дарунок. Між нагородженнями були виступи різних артистів. Перед цим мене телефоном запитували, хто з виконавців мені подобається. Я відповіла, що люблю Кіркорова, Лещенка та гумор нашого «95-го кварталу». Мені присвятили два номери. Перший: дівчинка (учасниця шоу «Україна має талант» Діана Козакевич, — від авт.) читала вірш «Про бабусю», який нібито навмисно про мене написаний. Другий: пісня у виконанні Лева Лещенка. Уявляєте, сиджу я в залі, тут виходить на сцену з великим букетом троянд Лев Лещенко і йде у мій бік! Він вручає мені цей шикарний букет квітів і цілує мене! Потім він виконав для мене пісню «Надежда». Весь зал підспівував. А наприкінці тричі заспівав одну фразу: «Долгие лета!» Як мені було приємно! Це ж Лев Лещенко! Ну а по закінченню церемонії був фуршет. Щоправда, я нічого не встигла там спробувати: безкінечні інтерв’ю та фотографії! Шостого квітня усім лауреатам премії влаштували екскурсію Києвом, вручили нам квитки додому. Але я не могла поїхати, бо 8 квітня мала брати участь у пробігу. Там я пробігла 5 км, отримала приз. Це моя перша медаль, коли я вже стала лауреатом. Життя продовжується!
Насправді, у спортсменки ще багато планів на майбутнє. Мрією для неї поки що лишається участь у легкоатлетичних пробігах за кордоном. На жаль, у нашому місті, як це не дивно, досі не знайшлося таких спонсорів. А із пенсією годі й думати про закордонні пробіги…
В.Кокіна також розповіла, як подружилася із іншими лауреатами, а саме: Іваном Литвиновим (хлопчик-сирота, який нині є студентом Харківської академії і допомагає дитячим будинкам), а також переможцями у номінації «Народний герой» — Світланою і Євгеном Ісаєвими (Євген – хворий на СНІД, разом із дружиною народили двох здорових дітей, а сімох дітей, хворих на СНІД, від яких відмовилися батьки, усиновили).
Ми ще довго спілкувалися із Владиленою Яківною. Вона – чудовий, мудрий і життєрадісний співрозмовник. Як, мабуть, помітили, ще й з почуттям гумору! Не забула Владилена Яківна подякувати усім, хто підтримував її, а також повідомила, що переглянути телевізійну версію церемонії нагородження можна буде 13 квітня, в ефірі телеканалу «Новий» о 21:45.
Людмила НОВОШЕВСЬКА, ІА «Имеется мнение»
